неділя, 3 грудня 2017 р.

Результат пошуку зображень за запитом "Ігор Мосійчук"       Обличчя сучасної української політики

Ігор Мосійчук: «Вітаю Вас і Ваших рідних…»
         Напередодні цьогорічних Великодніх свят надсилаю свої вітання-побажання окрім інших і народному депутату України Ігорю Мосійчукові (маю симпатію до цієї людини). На ту пору ще не було ні гучного теракту проти пана Ігоря, ні вбивства помічника депутата знаменитої Аміни Окуєвої, ні відомостей про його помешкання, яке обходиться (з його ж слів) у цілих 35 тисяч гривень щомісячно. Але, оскільки рахувати чужі гроші і заглядати в чиїсь будинки нам не личить, повернемося власне до привітання. «З Великоднем, пане Ігоре! – пишу я, - Дозвольте Вас запитати у ці свята якраз про найсвятіше, про землю. Що ви будете робити зі своїми однопартійцями, які масово скуповують землю с-г призначення, а на словах виступають проти цього? Дякую за відповідь».
         І відповідь не забарилася. Дослівно: «Вітаю Вас і Ваших рідних з Великодніми святами! Нехай із Великодня розпочнуться Ваші великі успіхи, великі добрі справи і великі результати! Божої ласки і благословення! Бажаю міцного здоров’я, безмежного щастя, миру та добробуту! Любові та віри!»
         Як вам? Тепер буде знати що робити пан Мосійчук з тими, хто порушує Конституцію України, тобто із злочинцями.
         Депутат позиціонує себе переконаним націоналістом Це чи не єдиний обранець в Україні, що сидів при трьох президентах з п’яти. У свій час редагував газети «Наше слово», «Наш край», «Тихий жах», «Вечірній Васильків». З листопада 2014 року депутат Верховної Ради України VIII скликання від Радикальної партії. На початку АТО був заступником командира бат. «Азов». Має двох дітей.
         Згідно поданої декларації за 2015 рік Мосійчук  є власником швейцарського годинника, автомобілів Мерседес та Лексус, 14-ти антикварних виробів, п’ятьох картин. Готівкою тримає 145 тис. євро, 183 тис. доларів та 780 тис. гривень. З банками не товаришує.
         Цікаво, що у декларації за 2014 рік всього вищевказаного немає, окрім автомобіля Мерседес. Де взяв? Та все просто: Або рік виявився досить успішним, або в лотерею виграв, і не один раз…


                                                                                                    А.Щербина

пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

Не читають мудреців
         «Якщо плоди чужого мислення вартісні, вільно ними користуйся» - говорять мудреці. Тож дозволю собі зацитувати слова знаного журналіста та політика Дмитра Корчинського. «Нам пояснюють, що 30% української мови в українському телерадіоефірі – це екстремізм. 50% - це ксенофобія. А 70% - це фашизм.
         Для порівняння. 95% московської мови в московитському телерадіоефірі – це багатонаціональна русская культура, а 90% англійської мови в британському ефірі – це демократія».
         Чи справді це так? Спробуємо розібратися.
         На початок вересня 2017 року чисельність населення України становила 42 млн. 444 тис. 909 осіб (без Автономної Республіки Крим). І що характерно, під час останнього опитування близько 90% з них заявили, що вони етнічні українці. Інші 10%  - це представники інших національностей. Отже, етнічних українців в Україні є понад 38 млн.
         Натомість етнічних росіян (тих, що назвали себе росіянами) в Росії 77,7%. Все населення РФ – близько 143 млн. осіб.
         Населення Великобританії складає 65 млн. чоловік, з них власне британців 85%.
         Що ж у невтішному для нас підсумку: для 85% британців у Великобританії 90% англомовного ефіру – це демократія, 95% російськомовного ефіру для 77% росіян в Росії – це багатонаціональна культура. А для 90% українців в Україні 50% українського ефіру – ксенофобія, а вже 70% - це справжній фашизм. Така гнітюча реальність.
         В світі поважають і шанують тільки сильні нації. Шанують їхні держави, їхніх лідерів і їхню мову. Мова сильних держав стає мовою міжнародного спілкування. Ніхто не хоче бачити Україну сильною, багатою і впливовою. А ми самі хочемо? На словах нібито й так, а насправді, якщо проаналізувати наведені далі факти, виходить зовсім протилежні. Колоніальна залежність та почуття меншовартості так швидко не вивітрюються. Для цього потрібні довгі роки наполегливої праці.
         За даними аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2017 році», російська мова в Україні домінує у друкованих виданнях, україномовними є лише 31,9% газет, 26,6% журналів та іншої періодики (російськомовними 61,9% та 65,5% відповідно). І тільки книг та брошур українською мовою видається наразі до 70,2%.
         Мені, як громадянину і патріоту України, хотілося б бачити інші цифри та інший підхід до процесів творення нації та держави. Невже українських чиновників від влади влаштовує теперішній стан ЗМІ?  А може і їм «какая разніца»? Чи не читали мудрих: «Кожна мова кожному народові дана Богом! Тільки духовний раб мову матері рідної принижуватиме, щоб підлащитися до мови чужої матері»? Якщо не читали, то й нічого сидіти у поважних кріслах.


                                                                                                           А.Щербина
Роздуми про так звану медичну реформу
         На мою думку, зміни, що пропонуються медичною реформою, потрібно було починати з другого рівня медичної допомоги (в Законі України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» він називається вторинним, тобто спеціалізованим). Бо саме на цьому рівні якнайбільше надається кваліфікована медична допомога, від якої залежить життя людини. А ще цей рівень готовий для змін і його потребує суспільство. Мені можуть заперечити, що на першому рівні первинної медичної допомоги повинна проводитись діагностика та профілактика захворювань. А давайте чесно відповімо на запитання: а готовий цей рівень, так званої первинної допомоги, виконувати поставлені перед ним завдання? Візьмемо діагностику: чи маємо ми елементарне обладнання для її проведення? Чи є в сільській мед амбулаторії ренгенапарат, сучасний апарат для аналізу крові, аналізу шлункового соку, кардіограф, апарат МРТ або КТ, і основне, чи підготовлені спеціалісти на селі для роботи на сучасному діагностичному обладнанні? Можу із впевненістю сказати, НІ – не готові. Наводжу приклад: в одній з мед амбулаторій, як і в багатьох інших, є сучасний цифровий кардіограф, а в деяких є сучасні прилади для аналізу крові, придбати які допомогли місцеві громади. Та цього недостатньо для діагностики. В тій же мед амбулаторії не так давно працювала лабораторія, яка робила аналізи навіть краще, ніж в районній поліклініці. Але головний лікар первинної ланки меддопомоги скоротила її, мотивуючи відсутністю ліцензії. А хто повинен займатися вирішенням проблеми, а саме оформити лабораторію, як філію районної або лаборанта оформити на роботу в районну поліклініку? Врешті, перемогли амбіції адміністратора, а не здоровий глузд. Тому я впевнений, що потрібно починати з другого рівня медичної допомоги, як найбільш затребуваного пацієнтами та найбільш підготовленого для надання допомоги. А та бюджетні кошти, які є в державі, направити на вторинний рівень. Одночасно треба готувати спеціалістів для первинної медичної допомоги та, використовуючи спонсорську допомогу і бюджет, готовити діагностичну базу.
         Також потрібно зробити єдину диспетчерську службу, яка буде обслуговувати як екстрену, так і невідкладну медичну допомогу. А ще ліпше – об’єднати ці служби в єдину службу госпітального округу, який повинен організувати на своїй території підстанції з розрахунку можливості підвозу хворих у визначений Законом термін.
         З позитивного, що бачу в Законі «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», є те, що гроші виділяються на пацієнта, а не на ліжкомісце.
         Це викличе конкуренцію і проведе відбір потрібних для пацієнтів лікарів та усуне непотріб з медицини. Хоча останнім часом кошти й виділялися на жителя регіону, як і на ліжкомісце, та, враховуючи те, що в країні давно не проводився перепис населення, то норматив виділених коштів був занижений.
         Готовий до дискусії у цій важливій темі, адже в дискусії народжується істина.
                                                                                     Павло Голик

                                                      депутат Рокитнянської райради
Вічна пам’ять жертвам голодного пекла
         У 1932-1933 роках в Україні, в центрі Європи, чинився злочин проти українців, проти людяності, - злочин, якого ще не бачив світ. Україна перетворилася на зону голодної смерті. Безліч страхітливих епізодів, жахіть, від яких холоне кров. Про це в тодішніх газетах не прочитаєш, у фільмах – теж не побачиш, бо в них інше – переможна хода соціалізму, індустріалізація, механізація та ін.
         Й сьогодні ми не можемо назвати точну кількість жертв геноциду: в різних архівах, історичних джерелах фігурують різні цифри. Але, незаперечним є той факт, що жертвами голодного пекла стали мільйони українців.
         Із тогочасних 7 областей, які входили до складу України, найбільше потерпіли Київська та Харківська області, у кожній з них передчасно померли понад 1 мільйон осіб.
         На районному рівні найбільше від Голодомору потерпіли райони Центральної України, що в сучасному поділі наближено відповідає Черкаській, Київській та Полтавській областям. Це Тетіївський, Володарський і Ставищанський райони сучасної Київсщини та Глобинський, Решетилівський, Опішнянський райони Полтавської області, де втрати сільського населення становили від 40 до 54 відсотків населення.
         Скільки ж убієнних голодом нараховувала страшна бухгалтерія смерті у населених пунктах, що існували на той час на території теперішнього Миронівського району?
         Детальний аналіз книг В.А.Глущенка «Три голодомори» та Я.Синявського «Викарбувані з граніту і сталі», дає підстави заявити: жертвами цього страшного злочину стали 22 тисячі 963 особи.

         Схилимо голови перед пам’яттю жертв Голодомору. Більшість з них чесні та порядні люди, які не виживали за рахунок інших…
PB240293                                              
Зміни незворотні

Державна політика України у сфері місцевого самоврядування передбачає проведення кардинальних змін і системних реформ та децентралізацію влади – тобто передачу від органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування значної частини повноважень, ресурсів та відповідальності. Про хід процесу децентралізації, проблеми та перспективи в коментарі депутата Миронівської районної ради, експерта з питань реформування органів місцевого самоврядування та територіальної організації влади при Українській асоціації районних та обласних рад О.Даниленка.



         На 26-му році незалежності адміністративно-територіальний устрій України базується на Указах Президії Верховної Ради УРСР (1978, 1981 років), який формувався під чисельність райкомів КПУ.
У квітні 2014 року було схвалено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні та затверджено План заходів щодо її реалізації. Одним із основних завдань Концепції є гармонізація українського законодавства з ЄС і створення ефективної системи адміністративно-територіального устрою та публічної влади.
         Для реалізації цих важливих завдань та на виконання Плану заходів було здійснено законодавче забезпечення реформи. Зокрема, в частині зміцнення спроможності місцевого самоврядування, внесено зміни до Бюджетного та Податкового кодексів України.
         Доречно звернути увагу читачів на те, що в першу чергу завдяки таким змінам, Миронівський район отримав досить непогані надходження до місцевого бюджету, яких не мав жодного року за часи Незалежності. Про це знають не тільки депутати, а можуть спостерігати і жителі району.
         Для утворення нової територіальної основи в діяльності органів місцевого самоврядування, на початку 2015 року прийнято закон «Про добровільне об’єднання громад», а також інші законопроекти з розширення повноважень органів місцевого самоврядування та удосконалення механізму формування та діяльності спроможних громад.
         На даний час в Україні створено 665 об’єднаних територіальних громад, 51 з яких очікує перших виборів. Територія об’єднаних громад покриває 14 повних районів та ще 103 райони, в яких об’єдналися більше половини громад.
         Наразі постає питання законодавчого забезпечення трансформації районів. У Верховній Раді України розроблено декілька варіантів вирішення цього завдання. Швидше за все, до розгляду зареєстрованих законопроектів звернуться вже на початку 2018 року.
         Тепер щодо формування нової системи управління та місцевого розвитку Миронівщини.
На мій погляд, перспективи наступного року в питанні ОТГ досить примарні. Керівникам району, сільським головам та депутатам дуже важко дається відхід від радянської системи. Як депутат районної ради, я два роки вимагаю від керівництва ради озвучити стратегію та планування розвитку території Миронівського району. Результат - нуль. Рішення про об’єднання з містом Миронівка прийняли Пустовітська, Центральненська та Яхнівська сільські ради. Районна влада, останнім часом, декларує позицію: один район - одна громада. Але для реалізації цього питання нічого не робить. Тому, найшвидше, в наступному році буде створена Миронівська об’єднана територіальна громада за участі вищевказаних населених пунктів, яка і потягне на себе близько 80% всього бюджету району. І тільки після цього, можливо, чиновники подумають – що далі…
Довідково. Останнім часом в Київській області створено Тетіївську та Кагарлицьку ОТГ (ці райони покриті повністю). В Переяславському районі є дві дві ОТГ. Фурсівська та Узинська ОТГ – в Білоцерківському районі. Сусіди -Медвинська та на виході Богуславська.
Зміни незворотні.

До теми.
Користуючись нагодою, нагадаємо нашим читачам, що ж передбачає реформа децентралізації в питанні територіальної організації влади в межах України:
Головна новація реформи полягає в тому, що скасовується районний поділ України, бо замість кількох десятків районів в області передбачається створення 4-6 повітів. При цьому межі областей, які пропонують називати регіонами, змінювати не планують.
Повіти формуватимуть за критерієм кількості населення і компактності, то ж в кожному може бути від 150 до 400 тисяч населення. Загалом вся Україна може бути поділена на приблизно 120-130 повітів. У повіті функціонуватимуть органи і місцевого самоврядування, і державної виконавчої влади на кшталт нинішніх державних адміністрацій.
Нижча від повіту адміністративна одиниця – громада – становить собою об’єднання низки сіл, селищ або міст. Саме на рівень громади, яка матиме свої органи самоврядування, передадуть значну функцію колишніх районних центрів із надання послуг населенню. Концепція полягає в об’єднанні сіл у крупні громади, щоб передати таким утворенням широку фінансову та управлінську автономію.
Максимальний розмір об’єднаної громади не обумовлений, тільки вказані критерії логістичної зручності та доступності комунікацій. Населення громади обиратиме собі голову та раду. Окрім того, у кожному селі громади з населенням понад 50 людей обиратимуться нові для України посадовці – «старости» - представники влади у селі. Староста матиме печатку і частково виконуватиме функції, які зараз виконує сільрада, зокрема, видачу окремих довідок.
Поряд з тим, деякі політики та експерти висловлюють велике «але» з приводу цієї реформи, заявляючи, законотворці «відв’язали» подібну децентралізацію від змін до Конституції. Тобто, в ідеалі, ці два процеси мали б іти паралельно, але на практиці створення ОТГ обігнало перекроювання Основного закону.
Виправленням ситуації могло б бути ухвалення закону про адміністративно-територіальний устрій, що так і не зроблено дотепер від 1996 року. Подібний закон не ухвалено, як і не внесено змін до Конституції.

Окрема новела – це існування поряд із новими виборними органами «старих» районних адміністрацій, які можуть входити в клінч зі «свіжествореними» громадами. Боротьба за повноваження обіцяє розгорнутися не на жарт, і законодавець жодним чином не подбав про те, аби нівелювати таку можливість.
Річниця початку Революції Гідності
         Шановне товариство, дорогі побратими! Вітаю Вас з четвертою річницею початку Революції Гідності!
         Чотири роки тому ми вийшли на київський Майдан для того, щоб викинути із влади кримінальну кліку Януковича та навіки відправити на смітник історії комунізм, як людиноненависницьку ідеологію.
         І ми досягли успіху! Результатом нашої перемоги стала ганебна втеча «легітимного», підписання угоди про асоціацію з ЄС та рішуче просування на шляху до визволення з-під гніту московської імперії і створення дійсно незалежної соборної держави. Це було і є головною метою сотень поколінь українських патріотів: «в своїй хаті своя правда і сила, і воля…» Теперішня російсько-українська війна, як логічне продовження боротьби за незалежність, є тому підтвердженням.
         Можливо, для багатьох мої слова – всього лиш гучна і пафосна риторика. Я знаю: людям, які були у той величний час байдужими спостерігачами або взагалі не знали, що коїться, важко зрозуміти повноту тих подій. Але ті, хто тоді стояв поруч, хто відчував радість боротьби, мене розуміють. СЛАВА їм і пошана! Майдан зробив із простих гречкосіїв організовану силу, здатну творити націю з властивим для неї почуттям солідаризму та братерства.
         Результат пошуку зображень за запитом "Фото революції Гідності"У революцій завжди багато завдань. Вони виникають в процесі поступу і вирішуються лише надважкими зусиллями волі і єдністю нації. Усунення олігархів від влади і перемога у війні – є першочерговими завданнями, від яких залежить саме існування України. Та будьте певні – ПЕРЕМОГА ЗА НАМИ!
         Останнім часом можна почути багато нарікань зразка «Чи варто було починати? А що змінилося? Хлопці загинули марно.» Майдан, однозначно, мав відбутися, бо та влада перейшла межу, заганяючи країну в прірву. І революція – це лише природна реакція на недолугі і злочинні дії тієї влади. Тепер щодо Героїв Майдану, які, на думку декотрих, загинули даремно: якби тоді хлопцям сказати «не йди!» - вони б вас не зрозуміли. Це і є велич подвигу. І велич Революції.
         А за дії і поведінку теперішнього керівництва держави (нагадую: обраного не лише учасниками революції, а й Вами, шановні читачі) відповідальність лежить на всіх нас. Наступна влада, як і нинішня – також буде результатом Вашого волевиявлення. Тож будьте пильними і уважними. Заради справедливості скажу, що будь-які вибори не є найкращим знаряддям чи то способом обрання влади. Тим паче у нашому, українському, варіанті.
         21 листопада, у День Гідності та Свободи, голова ГО «Спілка воїнів-учасників АТО» в Миронівському районі І.Педченко, виступаючи на мітингу біля пам’ятника Героям Революції, сказав: «Воїни Миронівщини прийшли сьогодні сюди, щоб вшанувати Героїв Майдану, які хотіли вільно і гідно жити на своїй Богом даній землі. Це ж треба було так допекти людей, щоб вони взяли дерев’яні щити і голіруч пішли на озброєну владу! Так схаменіться, можновладці, подивіться на свій народ, прислухайтесь до нього. І не змушуйте нас діяти радикально! Хай подвиг Героїв буде нам прикладом і додає сил у боротьбі проти нашого ворога».
         Наша Революція ще не відбулася. Вона продовжується…

                                                                                           А.Щербина

понеділок, 21 листопада 2016 р.

               Революція гідності: три роки по тому

                   У Миронівському районі хоч і заправляють бувші, але…



       Вас не дивує той факт, що найбільш розчарованими у Революції гідності є взагалі непричетні до неї люди? Не дивує те, що найбільш обуреними на владу є якраз ті, хто її обирав? Чи  розчарований у революції особисто я, один із її рядових? Моя відповідь: НІ! Навпаки: шкодую, що так мало для неї зробив. І, сподіваюсь, так скаже кожен із моїх побратимів. Я не відчуваю сором за тих, кого обирав до Верховної ради, до обласної та районної рад. Мої обранці не мають  “чесно зароблених” мільйонів, не володіють десятками квартир, сотнями і тисячами  гектарів землі. Вони зорієнтовані на інше – збудувати сильну незалежну і заможну державу, де пануватиме соціальна і національна справедливість. І так буде!

Насправді, всі три революції, що відбулися в Україні протягом останніх  25-ти років (Революція на граніті – 1990 р., Помаранчева революція – 2004 р. та Революція гідності – 2013-14 рр.), є національно-визвольними революціями. Визволитися з-під гніту Московської імперії і створити  незалежну соборну державу  – головна  мета сотень поколінь українських патріотів, бо  “в своїй хаті своя правда і сила, і воля…” Теперішня російсько-Українська війна, як логічне продовження боротьби із окупантами, є  тому підтвердженням.  Тож, якщо розглядати будь-яку із революцій саме в такому форматі, то відразу все стає на свої місця і  питання “Чи потрібною була Революція гідності?”  стає риторичним (таким, що не потребує відповіді, бо вона очевидна).
 На жаль, визвольні рухи в Україні ніколи не були масовими (боротьба УНР, УПА і т.д.). Не стала винятком і Революція гідності: за деякими даними  лише близько чотирьох відсотків населення України брало активну участь у тих історичних подіях. Та й цього виявилося  достатньо, щоб повалити промосковський режим Януковича. Миронівський район  на київському Майдані взагалі виглядав досить нікчемно: за моїми підрахунками – близько 50 активістів. А місцевий Миронівський майдан збирав не більше 150 чоловік. Тому й не стало великою несподіванкою те, що відбувалося в нашому районі після революції.
Караван, як відомо, йде зі швидкістю найслабкішого верблюда.  Лише низька політична свідомість і байдужість громадян дали можливість людям, які були яскравими представниками злочинної партії регіонів, знову посісти депутатські крісла різних рівнів. Так у 2014 році бувший нардеп від партії регіонів, а теперішній втікач О. Онищенко-Кадиров, знову був обраний нашими людьми до Верховної ради як позапартійний. У жовтні 2015 року Анатолій Даниленко, бувший депутат обласної ради та голова Білоцерківського осередку партії регіонів, знову  потрапив у Київську обласну раду, але вже як член Радикальної партії Ляшка.  А Валентину Усик, яка раніше була головою Миронівської райдержадміністрації та головою Миронівського осередку тієї ж таки партії, виборці посадили у крісло голови районної ради як представника блоку Петра Порошенка.  Проти кого боролись, тих і обрали. Геніально! Шевченкове “Народ – капуста головата!” невмируще, як і вся творчість поета.  Та що дивуватися з простої людини тоді, коли найвища влада, демонструючи чи то недолугість, чи то хитрощі, замість того, щоб судити представників московської пятої колони за державну зраду, дозволяє їм ставати депутатами.
     Названі вище особи, на моє переконання, ніколи не служили ні Кучмі, ні Ющенку, ні Януковичу, як і тепер не служать Порошенкові. І, щонайстрашніше, вони ніколи не працювали на Україну! Вони - за будь-якої влади - служили собі і тільки собі.  З неймовірною легкістю ці завжди “вічні “ змінювали  політичних партнерів, свої переконання та партії. Навіть смерть Героїв Небесної Сотні, тисячі вбитих та покалічених воїнів російсько-Української війни не стали для них приводом до спокути  гріхів і перешкодою на шляху до влади. Ніяк інакше, як наругою і знущанням над памяттю загиблих це назвати не можна. Вдивляючись у фотографії героїв, вбитих режимом Януковича і розміщених на стенді перед будинком районної ради, стараєшся збагнути: чому на третьому році після Революції гідності головну посаду в тому будинку обіймає  людина, яка уособлювала той режим. Логіка підказує -  щось треба змінювати: або стенд, або людину! 
    Стенд, звичайно, ніхто змінювати не буде. Тож не впадаймо в розпач – і все подолаємо! Як подолали , здавалося б, незбориму силу московських служак оті одержимі патріоти, що творили Майдан, а тепер творять нову Україну.
    Час незворотний, він  завжди на стороні  молодих і небайдужих. Коли чуєш “Слава Україні!”, а на центральних площах наших міст і сіл зявляються  памятники українським героям, коли люди з минулого, поклавши руку на серце (чого вони ніколи не робили), хоча й вимушено, але співають наш славень, тоді відчуваєш, що той  жертовний шлях, обраний тобою, був єдино вірним і правильним.
     Героям Небесної Сотні  випала не найгірша смерть – вони віддали життя за Україну! За ту, за справжню Україну! За Україну, яку ми повинні збудувати і якою можна буде щиро пишатися.
     Вічна слава Героям Революції гідності!  Слава Україні!!!

А. Щербина

21.11.2016р.