понеділок, 21 листопада 2016 р.

               Революція гідності: три роки по тому

                   У Миронівському районі хоч і заправляють бувші, але…



       Вас не дивує той факт, що найбільш розчарованими у Революції гідності є взагалі непричетні до неї люди? Не дивує те, що найбільш обуреними на владу є якраз ті, хто її обирав? Чи  розчарований у революції особисто я, один із її рядових? Моя відповідь: НІ! Навпаки: шкодую, що так мало для неї зробив. І, сподіваюсь, так скаже кожен із моїх побратимів. Я не відчуваю сором за тих, кого обирав до Верховної ради, до обласної та районної рад. Мої обранці не мають  “чесно зароблених” мільйонів, не володіють десятками квартир, сотнями і тисячами  гектарів землі. Вони зорієнтовані на інше – збудувати сильну незалежну і заможну державу, де пануватиме соціальна і національна справедливість. І так буде!

Насправді, всі три революції, що відбулися в Україні протягом останніх  25-ти років (Революція на граніті – 1990 р., Помаранчева революція – 2004 р. та Революція гідності – 2013-14 рр.), є національно-визвольними революціями. Визволитися з-під гніту Московської імперії і створити  незалежну соборну державу  – головна  мета сотень поколінь українських патріотів, бо  “в своїй хаті своя правда і сила, і воля…” Теперішня російсько-Українська війна, як логічне продовження боротьби із окупантами, є  тому підтвердженням.  Тож, якщо розглядати будь-яку із революцій саме в такому форматі, то відразу все стає на свої місця і  питання “Чи потрібною була Революція гідності?”  стає риторичним (таким, що не потребує відповіді, бо вона очевидна).
 На жаль, визвольні рухи в Україні ніколи не були масовими (боротьба УНР, УПА і т.д.). Не стала винятком і Революція гідності: за деякими даними  лише близько чотирьох відсотків населення України брало активну участь у тих історичних подіях. Та й цього виявилося  достатньо, щоб повалити промосковський режим Януковича. Миронівський район  на київському Майдані взагалі виглядав досить нікчемно: за моїми підрахунками – близько 50 активістів. А місцевий Миронівський майдан збирав не більше 150 чоловік. Тому й не стало великою несподіванкою те, що відбувалося в нашому районі після революції.
Караван, як відомо, йде зі швидкістю найслабкішого верблюда.  Лише низька політична свідомість і байдужість громадян дали можливість людям, які були яскравими представниками злочинної партії регіонів, знову посісти депутатські крісла різних рівнів. Так у 2014 році бувший нардеп від партії регіонів, а теперішній втікач О. Онищенко-Кадиров, знову був обраний нашими людьми до Верховної ради як позапартійний. У жовтні 2015 року Анатолій Даниленко, бувший депутат обласної ради та голова Білоцерківського осередку партії регіонів, знову  потрапив у Київську обласну раду, але вже як член Радикальної партії Ляшка.  А Валентину Усик, яка раніше була головою Миронівської райдержадміністрації та головою Миронівського осередку тієї ж таки партії, виборці посадили у крісло голови районної ради як представника блоку Петра Порошенка.  Проти кого боролись, тих і обрали. Геніально! Шевченкове “Народ – капуста головата!” невмируще, як і вся творчість поета.  Та що дивуватися з простої людини тоді, коли найвища влада, демонструючи чи то недолугість, чи то хитрощі, замість того, щоб судити представників московської пятої колони за державну зраду, дозволяє їм ставати депутатами.
     Названі вище особи, на моє переконання, ніколи не служили ні Кучмі, ні Ющенку, ні Януковичу, як і тепер не служать Порошенкові. І, щонайстрашніше, вони ніколи не працювали на Україну! Вони - за будь-якої влади - служили собі і тільки собі.  З неймовірною легкістю ці завжди “вічні “ змінювали  політичних партнерів, свої переконання та партії. Навіть смерть Героїв Небесної Сотні, тисячі вбитих та покалічених воїнів російсько-Української війни не стали для них приводом до спокути  гріхів і перешкодою на шляху до влади. Ніяк інакше, як наругою і знущанням над памяттю загиблих це назвати не можна. Вдивляючись у фотографії героїв, вбитих режимом Януковича і розміщених на стенді перед будинком районної ради, стараєшся збагнути: чому на третьому році після Революції гідності головну посаду в тому будинку обіймає  людина, яка уособлювала той режим. Логіка підказує -  щось треба змінювати: або стенд, або людину! 
    Стенд, звичайно, ніхто змінювати не буде. Тож не впадаймо в розпач – і все подолаємо! Як подолали , здавалося б, незбориму силу московських служак оті одержимі патріоти, що творили Майдан, а тепер творять нову Україну.
    Час незворотний, він  завжди на стороні  молодих і небайдужих. Коли чуєш “Слава Україні!”, а на центральних площах наших міст і сіл зявляються  памятники українським героям, коли люди з минулого, поклавши руку на серце (чого вони ніколи не робили), хоча й вимушено, але співають наш славень, тоді відчуваєш, що той  жертовний шлях, обраний тобою, був єдино вірним і правильним.
     Героям Небесної Сотні  випала не найгірша смерть – вони віддали життя за Україну! За ту, за справжню Україну! За Україну, яку ми повинні збудувати і якою можна буде щиро пишатися.
     Вічна слава Героям Революції гідності!  Слава Україні!!!

А. Щербина

21.11.2016р. 

Немає коментарів:

Дописати коментар