П о л і т и к а

Інакша історія:

Юрій Луценко - хто він?

26 грудня 2010 року співробітники спецпідрозділу Служби безпеки України «Альфа» затримали теперішнього Генерального прокурора Юрія Луценка, коли він вийшов вигуляти собаку. Юрія Віталійовича доставили до слідчого ізолятора СБУ в Аскольдовому провулку в Києві, де зовсім недавно перебував третій президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, запроторений туди тим же Луценком.

Судді київського Печерського райсуду визнали пана Луценка винним у перевищенні службових повноважень, нецільовому використанні державних грошей, виділенні квартири своєму водієві та зарахуванні йому цивільного стажу як міліцейського. Присудили сплатити державі 643 тис. грн. збитків. Для цього конфіскували майно ексурядовця. Описали машину та київську квартиру. Був засуджений до чотирьох років позбавлення волі.

Майже відразу всі «занепокоєні», «стурбовані» та «дуже стурбовані» західні політики забили в дзвони «європейського правосуддя». Зрештою, Європейський суд з прав людини визнав арешт Луценка незаконним та політично вмотивованим. Тому, 7 квітня 2013 року на підставі Указу Президента «Про помилування», він був звільнений від подальшого відбування основного покарання, ставши народним героєм, «політичним в’язнем», «потерпілим та репресованим бандитським режимом».

До описаної вище не зовсім веселої історії та після неї, Юрій Віталійович встиг побувати: народним депутатом України IV, VI та VIII скликань і двічі міністром внутрішніх справ (урядах Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова). На сьогодні - Генеральний прокурор України. Член РНБО. Доволі непогана кар’єра як на простого інженера електронної техніки (якщо не брати до уваги той факт, що батько пана Юрія був у свій час першим секретарем Рівненського обкому КПРС).

Та є одна деталь в житті Юрія Луценка, яка дещо затьмарює позитивний імідж нашого героя і про яку він волів би не згадувати. Що це за деталь? Відповідь у дописі журналіста Володимира Бойка:

«Ви будете сміятись, але 17 років тому (14 грудня 2000 року) після бурхливого застілля з приводу свого 36-річчя в публічну політику відправився тодішній помічник-консультант народного депутата Олександра Мороза Юрій Луценко.

Політично стурбовані громадяни, розбурхані полум’яними промовами нинішнього генерального, прости господи, прокурора, 15 грудня 2000 року отаборились на Майдані Незалежності й розпочали акцію «Україна без Кучми». Втім, мітингували вони недовго. 9 березня 2001 року очолювані Луценком активісти УНА-НСО спробували перешкодити президенту Кучмі та прем’єр-міністру Ющенку покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, після чого були затримані й відправлені за ґрати на підставі показів Юрія Віталійовича. Саме він у приміщенні СБУ впізнавав по кадрах оперативної відеозйомки учасників акції протесту й диктував слідчому Миколі Герасименку прізвища правопорушників.

На підставі показів Юрія Луценка активісти акції «Україна без Кучми» були засуджені й провели кілька років – хто 3, хто 5 – на «зоні». Ніхто з них, окрім Андрія Шкіля, політичної кар’єри так і не зробив – на відміну від провокатора, який у 2001 році здав їх СБУшникам і який тепер люб’язно ручкається з Леонідом Кучмою».

От вам і Юрій Віталійович! От вам і генеральний прокурор України!

(Підготував А. Щербина)