Роздуми про так звану медичну реформу

         На мою думку, зміни, що пропонуються медичною реформою, потрібно було починати з другого рівня медичної допомоги (в Законі України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» він називається вторинним, тобто спеціалізованим). Бо саме на цьому рівні якнайбільше надається кваліфікована медична допомога, від якої залежить життя людини. А ще цей рівень готовий для змін і його потребує суспільство. Мені можуть заперечити, що на першому рівні первинної медичної допомоги повинна проводитись діагностика та профілактика захворювань. А давайте чесно відповімо на запитання: а готовий цей рівень, так званої первинної допомоги, виконувати поставлені перед ним завдання? Візьмемо діагностику: чи маємо ми елементарне обладнання для її проведення? Чи є в сільській мед амбулаторії ренгенапарат, сучасний апарат для аналізу крові, аналізу шлункового соку, кардіограф, апарат МРТ або КТ, і основне, чи підготовлені спеціалісти на селі для роботи на сучасному діагностичному обладнанні? Можу із впевненістю сказати, НІ – не готові. Наводжу приклад: в одній з мед амбулаторій, як і в багатьох інших, є сучасний цифровий кардіограф, а в деяких є сучасні прилади для аналізу крові, придбати які допомогли місцеві громади. Та цього недостатньо для діагностики. В тій же мед амбулаторії не так давно працювала лабораторія, яка робила аналізи навіть краще, ніж в районній поліклініці. Але головний лікар первинної ланки меддопомоги скоротила її, мотивуючи відсутністю ліцензії. А хто повинен займатися вирішенням проблеми, а саме оформити лабораторію, як філію районної або лаборанта оформити на роботу в районну поліклініку? Врешті, перемогли амбіції адміністратора, а не здоровий глузд. Тому я впевнений, що потрібно починати з другого рівня медичної допомоги, як найбільш затребуваного пацієнтами та найбільш підготовленого для надання допомоги. А та бюджетні кошти, які є в державі, направити на вторинний рівень. Одночасно треба готувати спеціалістів для первинної медичної допомоги та, використовуючи спонсорську допомогу і бюджет, готовити діагностичну базу.

         Також потрібно зробити єдину диспетчерську службу, яка буде обслуговувати як екстрену, так і невідкладну медичну допомогу. А ще ліпше – об’єднати ці служби в єдину службу госпітального округу, який повинен організувати на своїй території підстанції з розрахунку можливості підвозу хворих у визначений Законом термін.

         З позитивного, що бачу в Законі «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», є те, що гроші виділяються на пацієнта, а не на ліжкомісце.

         Це викличе конкуренцію і проведе відбір потрібних для пацієнтів лікарів та усуне непотріб з медицини. Хоча останнім часом кошти й виділялися на жителя регіону, як і на ліжкомісце, та, враховуючи те, що в країні давно не проводився перепис населення, то норматив виділених коштів був занижений.

         Готовий до дискусії у цій важливій темі, адже в дискусії народжується істина.

                                                                                     Павло Голик

                                                      депутат Рокитнянської райради